Більше „декомунізації“!
Дана Брежнєва

Майже 25 років минуло відтоді як Україна, в наслідок розпаду Радянського Союзу отримала незалежність. Втім, з плином часу незалежність України все більше скидається на формальність. Протягом цього часу відбулися численні події в державі, направлені на здобуття реальної самостійності від Росії, включаючи Помаранчеву революцію, Майдан і війну на Сході України. Проте, чи не найголовніша проблема країни є внутрішньою і полягає в залежності від радянських патернів поведінки.

Свідченням того є нещодавнє прийняття українськими політиками низки декомунізаційних законів. Найзапекліші дискусії щодо цього законодавчого пакету викликав Закон «Про засудження комуністичного та націонал- соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки». Згідно з цим законом, рівень кримінальних покарань за використання радянської символіки, можна порівняти лише з аналогічними даними з Південної Кореї, яка у такий спосіб відмежовується від свого північного сусіда, натомість Польща, Литва, Угорщина та інші посткомуністичні країни зараховують це здебільшого до адміністративних правопорушень.

Напевно, спочатку варто пояснити, що в Україні так чи інакше відбувається процес «народної декомунізації» починаючи з «ленінопаду» до обережного заклеювання «серпу і молота» гербами України на настінних муралах лікарень та баз відпочинку. Проте, після того, як закон набрав чинності було легітимізовано, також, і руйнування унікальних мозаїк, як наприклад, демонтаж мозаїчного оздоблення київського метрополітену, що мало комуністичну символіку. Сьогодні в цих об’єктах воліють бачити винятково прояв радянської ідеології, забуваючи, що це твори мистецтва, які мають авторів.

За таких обставин, процес декомунізації здійснюється методами, якими власне послуговувалися більшовики, руйнуючи пам’ятки царської Росії. Тими ж методами, що за них увесь світ сьогодні засуджує ІДІЛ, що розбиває молотками пам’ятники і знищує музеї. Напевно, що саме таке однозначне «пам’ятання та згадування» власної історії спричинює затримку в розвитку і ускладнює розбудову «демократичного» майбутнього, проголошуваного гаслами Майдану.

Проект Бернхарда Вольфа, заснований на асоціативній реакції на перетин логотипів і гасел повсякденності індивіда, прийшовся як раз вчасно. Працюючи в столиці України в складному контексті непевності в майбутньому, постійних змін, суперечності у визначеннях, художник інтуїтивно знайшов простий і зрозумілий символ. «ЗІРКА» – не дає відповідей, але ставить питаня, найголовніші з яких: яка візуальна форма супроводжує коротке слово? яку форму можуть набути такі справді важливі процеси територіального та ментального відмежування України від радянського минулого та російського сьогодення? Складається враження, що ціла країна перебувала в стані цілковитої амнезії, відтепер почала поступово пригадувати щось болісне, а тому таке бажане для забуття. Але проблема не зникне, якщо просто зажмурити очі або демонтувати мурал – не осмислене питання витісняється в глибини підсвідомості й неодмінно нагадає про себе, хоч не відомо в якій формі і коли.

Зрозуміло, що геральдична мова, яку так активно використовувала авторитарна радянська влада, вкарбувалася в свідомість кількох поколінь українців. Усі страхи, пов’язані із терором є виправданими. Теперішнє моделюється та інтерпретується як і минуле, а процес побудови нової держави, який має бути дуже послідовним та виваженим, ризикує знову стати об’єктом маніпуляцій провладних і заангажованих структур. Сьогодні форму за радянським звичаєм накидують згори. Не подобається? – Але ж вона захищена законом.

Бернхард Вольф робить свій «Сон» на хвилях Дніпра, ніби увиразнюючи тихе забуття громадян цілої держави – невже 65 років з її життя, було таким собі навіюванням, марою? Дійсно, прокинувшись від плеску холодної води в обличчя, важко одразу знайти орієнтир, встати прямо, заговорити чітко й виважено, прийняти рішення і піти далі. Однак, боятися лягти спати знову – це абсурд на кшталт «Вулиці В’язів». Усякий сон є правдивим, доки він триває.

Роботу «МАМА IKEA NATO» Бернхард Вольф вирішує показувати в міському ландшафті, пронизуючи столицю написом на невеликому аркуші з мантрообразним набором слів. Головною з причин створення НАТО в 1949 році був захист Заходу від впливу СРСР. Проте, сьогодні материнський прихисток цієї організації є таким бажаним в пострадянських країнах. Стосовно ж слова «IKEA», офіційного представництва якої в Україні немає, автор на своєму artisttalk іронічно підкреслив: «Я купую собі недорогі практичні меблі, оздоблюю квартиру, так само це роблять і мої друзі і мої сусіди – IKEA насправді будує соціалізм!». Натомість радянський соціалізм, який суттєво відрізнявся від швецького, характеризувався кризою домашнього побуту пересічниого громадянина. Естетичні потреби свого громадянина держава задовольняла, в тому числі, дорогою на роботу та з роботи на сатнціях метрополітену, мозаїчне убранство яких створювали кращі художники свого часу. І, навіть, попри всю сьогоднішню перенасиченість візуальними образами, на цих станціях кожен може відчути благоговіння перед образами уособленнями «світлого майбутнього»: мужніми робітниками, працьовитими колхозницями, хоробрими солдатами, сумлінними учнями.

Сучасні українські провладні структури завзято взялися боротися з усіма проявами естетики лівої ідеології, цілковито ототожнюючи її з проектом радянської держави. Так само, як семантично різними є «МАМА IKEA NATO», теперішня Україна має розрізняти для себе смислові наповнення понять: «витвір мистецтва», «соціалізм», «бюрократичний апарат».

Дана Брежнєва, Арт-менеджер, Kуратор,
Мала галерея, Мистецький Арсенал, Київ, Україна